21.05.2018

 Відомий кінокритик Олександр Гусєв спеціально для кінофестивалю «Молодість» написав рецензію на драматичний фільм режисерки Адіни Пінтіліє «[Не] торкайся», який покажуть 29 травня о 20:00 в кінотеатрі «Україна».

Світова прем'єра кінострічки відбулась на 68-му Берлінале, де картина брала участь у головній конкурсній програмі та здобула головний приз «Золотий ведмідь» і приз за найкращий дебютний художній повнометражний фільм. 

29 травня ми теж зможемо долучитись до унікального експерименту! До Києва приїде сама режисерка разом із головною героїнею фільму Лорою Бенсон.

Присудження «Золотого ведмедя» Берлінського МКФ стрічці Адіни Пінтіліє «[Не] торкайся» одні вітали як оригінальний і сміливий крок, інші ж розцінили як відверто дивну і недоречну позицію. Але як з-поміж прихильників, так і противників цієї відзнаки навряд чи знайшлися ті, хто міг провістити подібний результат.

Адіна Пінтіліє - румунська кінорежисерка та сценаристка, лауреатка премії "Золотий Ведмідь" 68-го Берлінале.

           Цілком можливо, що саме рішення журі на чолі з Томом Тиквером позбавило цю картину змоги благополучно згинути в культурному небутті, звернуло на неї, озброївши однією з найбільш авторитетних нагород кіносвіту, пильну увагу тих, хто волів би відскіпатися від неї дрібкою зневажливих фраз.

            Автори цього твору, що розповідає про різні сексуальні перверзії, не лише далекі від спроб спекулювати на делікатній темі, але й, здається, взагалі не намагаються підтримувати в публіки цікавість до подій на екрані. Навіть найдраматичніші сюжетні лінії розмиваються в ліричних відступах і неясностях. Так, невтішний закоханий, який крадеться за колишньою дівчиною вулицями й нічними клубами, забуває про свою мету, заворожений дійством БДСМ-вечірки, а взаємини однієї з центральних героїнь із батьком, який її розбестив, представлені настільки туманно, що багато глядачів лишаються в невіданні, чи пов'язує цих двох щось, окрім кількох коротких перебувань в одному приміщенні.

            Чітка фабула у фільмі взагалі відсутня. Оповідь вибудувана на діалогах персонажів, які говорять про труднощі в сексуальному житті або пов'язані з ним специфічні схильності та розмірковують про їхню природу. При цьому навіть для них самих витоки проблем (якщо вони не обумовлені очевидними фізичними вадами) здебільшого лишаються нез'ясованими.

            Певно, назва стрічки не випадково нагадує про слова Христа, звернені до Марії Магдалини, яка зустріла Його після Воскресіння, – що дало назву популярному в живописі сюжетові про розділення людського і Божого та про можливість контакту між ними. Зрештою, фільм Пінтіліє виявляється присвяченим не так і не стільки дослідженню сексуальних комплексів і чуттєвому розкріпаченню, скільки відчуженості, самотності і їх подоланню. Набуттю здатності до співчуття, якої, мабуть, ще важче досягти, ніж здатності до самопізнання.

            Нібито розхитуючи традиційні моральні настанови, у своєму зверненні стрічка відповідає християнському заклику приймати ближніх з усіма їхніми недоліками або просто особливостями, що викликають у нас неприязнь. І герої дають із цим раду настільки успішно, що те, що відбувається на екрані, часом нагадує дещо стерильну утопію терпимості та взаєморозуміння. Упередження тут побороти легко, мимовільні прояви фізіологічної огиди квапливо вкладаються в дужки вибачень, а єдиний персонаж, якого можна з повним правом назвати моральним інвалідом, є безпорадним старим – таким собі уособленням насильства та ксенофобії, які відходять у минуле.

            Утім, герої картини – навіть вписані у штучний до умовності антураж безликих студій, зал і спалень, – справляють сильне враження своєю органічністю. «[Не]торкайся» став дебютом в ігровому кіно для 38-річної румунської постановниці, яка до цього зняла з десяток документальних стрічок. При цьому грань між ігровим і документальним у її новому фільмі стає хиткою, проникною, а часом і зовсім стирається. Сповідь одержимої відразою до дотиків жінки на ім'я Лаура, роль якої виконала актриса Лаура Бенсон, не менше виразна й переконлива, ніж одкровення активіста руху за права людей з інвалідністю Крістіана Байєрляйна, який страждає від спінальної м'язової атрофії, або працівника секс-індустрії Шоні Лава (обидва грають самих себе). Водночас актор Томас Лемаркі вкладає в уста свого героя Тудора власні переживання про втрату волосся внаслідок алопеції.

            Настільки ж розмитими є рамки екранної оповіді, поділ дії та її кінематографічної фіксації: найбільш довірливу, інтимну розмову раптом перериває байдужа заувага звукооператора; постільна сцена, що заповнює екран, звужується до розмірів монітора, за яким спостерігають члени знімальної групи. Та й сама Адіна Пінтіліє час від часу включається в спілкування з персонажами, щоб не стільки розпитати їх, скільки поговорити про власні труднощі та переживання.

            Це змішання просторів, звикле розділених кінокамерою, можна назвати найвдалішою знахідкою стрічки, що демонструє вразливість художника, який виставляє напоказ найпотаємніші потяги, надії та страхи (незалежно від того, чи знаходить він за потрібне в буквальному сенсі виступити персонажем свого твору), та демонструє готовність автора паразитувати на реальності, кидаючи її в топку мистецтва разом із власним існуванням.

            Як результат творчої сміливості та готовності до граничної відвертості своїх творців, «[Не] торкайся» є прикладом твору, що вимагає певної витримки і від аудиторії. Глядачеві немов пропонують розмістити своє крісло в просторі групової терапії, покликаної допомогти її учасникам не подолати певні відхилення або хоча б дошукатися їхньої причини, а прийняти одне одного й самих себе. Навіть якщо з цими проблемами (стали вони наслідком травматичного досвіду, впливу середовища або ж внутрішнього вибору, особистих уподобань, нехай і саморуйнівних) так і не вдасться впоратися.

Олександр ГУСЄВ