18 серпня 2020

Національна програма

Гайд фільмами національної програми «Молодості»

Національна конкурсна програма – це завжди можливість побачити, чим живе українське кіно сьогодні. Це завжди можливість відкрити нові імена та побачити справжню панораму знятих картин, тому що в конкурсі можуть брати участь не тільки ігрові стрічки, а й документальні, анімаційні та експериментальні роботи.

Експерименти українські режисери роблять і з документального матеріалу, і на основі ігрових сценаріїв. Олександр Радинський («Колообіг») та Наталія Ільчук («Знаки») пропонують по-новому подивитися на той міський простір, що нас оточує. Відрізняється тільки масштаб. Олександр зупиняє свій фокус на будівлях та монументах, що стали частиною рухомого пейзажу Києва, який видно з вікна електрички, а Наталія химерним чином поєднує звичні зображення дорожніх знаків з однієї львівської вулиці.

Іноді зовсім інший погляд на навколишню реальність можуть дати неживі предмети, яким режисери надають суб’єктності. Микола Рідний у своїй стрічці «На шляху назад», документуючи ремонт у музеї, дає слово мистецьким роботам соціалістичного реалізму. А тріо авторів картини «зонґ» (Еліас Парвулеско, Тета Цибульник, Світлана Потоцька) говорять про світ, розглядаючи болото з декількох поглядів.

Експерименти з формою на основі ігрових сценаріїв об’єднують картини Олександри Бровченко («Маленький диктатор») і Сергія Найди («Прибічник»). У першому разі, Олександра пропонує подумати над природою авторитаризму та його внутрішньою абсурдністю. Іноді буває так, що для того, щоб стати диктатором, потрібно просто бути присутнім. Сергій Найда ж насичує свою подорож українським сьогоденням, складеним із реальних історій, науково-фантастичними елементами (головний герой – солдат-кур’єр з іншого виміру).

Якщо ж подивитися на стрічки більш традиційної форми, то можна побачити декілька фільмів, які відповідають напряму «прямого кіно». Це підхід, при якому режисер-документаліст завжди перебуває поруч зі своїми персонажами та знімає їхнє життя, залишаючись непомітним. Дмитро Грешко провів три 24-годинні зміни разом із бригадою швидкої під час новорічних свят. Із цього досвіду вийшов фільм «Врятуйте мене, лікарю». А Настя Канарьова прожила з правозахисником-трансґендером досвід державної бюрократичної машини, яка ламає всіх. Її картина називається «Прощавай, Свєто».

Соціальна проблематика з легкістю вкладається і в ігрове кіно, особливо ж враховуючи сучасну українську ситуацію. Їй присвячена стрічка «Бульмастиф» Анастасії Буковської, яка розповідає про ветерана АТО, котрий прийшов із зони бойових дій та намагається повернутися до невійськового життя. А Віктор Скуратовський у «Потворі» звертає свою увагу на крихкий дитячий світ та людське в кожному із нас.

Цікаве також переплетення політичних подій новітньої історії України та жанрового кіно, яке демонструють Анна Морозова («Дім, милий дім») та Ахмеді-Ернес Сарихаліл («Кегельбан»). Анна Морозова у своїй стрічці розігрує камерний трилер, який межує із фільмом жахів, де незнайома квартира є місцем тотальної небезпеки, у той час як місто захоплюють проросійські бойовики. Ахмеді-Ернес Сарихаліл звертає увагу на іншу болісну точку – Крим. Події його картини, виконаної як класичний неонуар із контровим світлом та контрастними тінями, розгортаються вже після окупації півострова, де головний герой продовжує розвішувати листівки кримськотатарською мовою.

Окремо можна помітити, як українські режисери звертаються до теми родини. «Maternité» Наталії Ільчук порушує табуйовану тему виснаженості матері при вихованні власних дітей. Режисерка обирає для своєї картини дуже предметну, конкретну документальну кіномову із мінімумом слів. Гаяне Джагінян («Монолог. Один») та Олександр Чернобай («Не вдома») теж говорять про складнощі у комунікації з сім’єю. Ба більше, обидва режисери, попри різну кіномову, розповідають історії, у яких батьки є або метафізично чужими людьми, або прямими ворогами.

 

Звісно ж, на фестивалі «Молодість» мають бути історії і про молодих. У цьому немає дефіциту. Тема молодості, попри загальний настрій загубленості в дорослому житті, проявляється в конкурсних стрічках по-різному. «Run Away» Андрія Кокури розповідає про підліткову дружбу в умовах кризової ситуації втечі з дому. «Життя лінивого бєздєльніка» Романа Кологойди звертає увагу на особистість, котра залишається інфантильною перед труднощами навколишнього світу. А «Ми більше ніколи не заблукаємо разом» Євгена Кошина бере цей настрій розгубленості й розвиває його в історію ексцентричної зустрічі десь на півдні країни, яка може стати чимось більшим, ніж випадковість.

І якщо ми вже порушили питання географії українського кіно, то варто згадати про дві стрічки, дія яких відбувається на заході країни. Документальна стрічка «Так мут співати» Діани Горбань та Анни Ютченко є колажною картиною західноукраїнських  співанок, а ігровий «Схрон» Оксани Войтенко розігрує камерну історичну драму, у якій маленький загін УПА протистоїть тоталітарній радянській структурі в уособленні НКВС.

 

Іноді «Молодість» не тільки відкриває нові імена в кіно, а перевідкриває вже звичних артистів як умовно молодих режисерів. Олена Янковська, яку більше знають як фотографиню та модель, зняла стрічку «Я тут», яка порушує тему загробного життя. А Даша Волга, відома акторка, дебютує з картиною «Вода», яку сама описує як історію Ромео і Джульєтти, що не склалася через зовнішні перешкоди та внутрішні суперечності.

Ну і, звісно, не можна залишити поза увагою анімаційні фільми. Цього року в національній програмі їх два. «Сурогат» Стаса Сантімова – стилізована мальована анімація, у якій впізнавані топоси пострадянської реальності стикаються з інопланетним. «Сама собі тут» Анни Дудко навпаки, розповідає дуже маленьку історію. У її фільмі дівчинка на незнайомій вулиці губить маму, тому готуйтеся до просторової репрезентації дитячого страху.

Cookies

Наш веб-сайт використовує cookies для того, щоб зробити перегляд сайту кращим для Вас. Користуючись нашим сайтом Ви погоджуетесь на використання cookies.

Прийняти