Sunny Вunny

Програма Sunny Bunny цього року пропонує емоційні американські гірки. Тут є фільми, які змусять посміятися, поплакати, всерйоз переживати за життя персонажів та святкувати силу людського духу.

«Свята Френсіс» Алекса Томпсона дає повний спектр емоцій. 34-річна Бриджит ще досі не розуміє, яким чином жити, як доросла людина. Але у «Святій Френсіс», здається, цього не знає ніхто з персонажів, ані згадана вже Бриджит, ані дівчинка Френсіс (але їй шість, ще можна не думати про доросле життя), ані жодна з матерів Френсіс. Загалом, герої дуже схожі на людей, яких ми можемо зустріти щодня, із їхніми роздумами, недоліками і неідеальними способами розв'язання проблем.

Такими ж живими є персонажі фільму «Двоє» Філіппо Менеґетті. Ніна і Мадлен десятки років закохані одна в одну та розділяють маленькі моменти ніжності разом. Утім про їхні стосунки не знають ані родина, ані друзі. Для них Ніна й Мадлен - сусідки, які просто дружать. Проте через трагедію може розкритися правда про їхню закоханість.

Ситуація із небажаним розкриттям інтимної інформації переслідує героїв фільму «Лінґва франка» Ізабель Сандовал. Її картина розповідає про філіппінську мігрантку Олівію, яка прагне в будь-який спосіб залишитися в США. У момент кризи, коли план укласти фіктивний шлюб з американським громадянином йде шкереберть, Олівія зустрічає молодого працівника скотобійні. Він поки що не знає про трансгендерність Олівії.

Дитяча перспектива присутня і в ігровому фільмі Малу Рейманн «Цілковито нормальна родина». Саме від імені 11-річної Емми розповідається незвична сімейна історія, де батько вирішує бути жінкою в подальшому житті. Для Малу ця стрічка є автобіографічною, оскільки вона сама пережила таку саму історію у своїй родині. Тому стрічка ніби віддає сімейне тепло глядачеві завдяки використанню домашніх архівів режисерки.

Сімейного тепла бракує персонажам картини «Ріальто» Пітера Макі Бернза, названої на честь передмістя Дубліна. Тому Кольм, головний герой, робітник, який втратив батька і роботу всього свого життя, знаходить близькість не з дружиною, а з секс-працівником Джеєм. Парадоксально, але ця зустріч для обох – чи не єдина можливість довірливо розповісти про труднощі власного життя.

«Юрист» Ромаса Забараускаса також розповідає історію зв’язку відносно успішної людини та вебкам-моделі. Проте класовий конфлікт тут загострений політичною ситуацією. Маріус, литовський корпоративний юрист, зустрічає в інтернеті Алі, сирійського біженця, який застряг у Белграді. Мінімалістичні мізансцени та бетонна сербська архітектура лише акцентують увагу на тому, як маркери ідентичності поступово спадають, варто лише познайомитися з людиною ближче.

Так само спадає сконструйований фасад, коли Пок та Хай зустрічаються серед гонконзьких бетонних багатоповерхівок у картині Рея Єнга «Поцілунок у сутінках». Обидва вже у поважному віці, обидва прожили більшу частину життя в родині, обидва приховані гомосексуали. Це один із тих фільмів, котрий розширює межі мистецтва та показує, що героями романтичних історій стають не тільки молоді.

Абсолютною антитезою до попередньої стрічки є фільм «Без образ» Фараза Шаріата. Живий, експресивний дебют про молодих людей, які поступово проходять шлях від гедонізму вечірок до оптимізму кохання та дружби. Парвіса, сина іранських емігрантів, засуджують до громадських робіт за крадіжку в магазині, де він знайомиться з Амоном та його сестрою Банафше – теж іранськими біженцями.

Таку саму експресивну манеру зйомки має «Друга зірка праворуч» Рут Кауделі. Тільки героями картини є не молодь, а група 30-річних подруг. Емілія, головна героїня, досі почувається комфортніше на тусовках із підлітками та не може зупинитися на одному місці. У той час, як її подруги поступово дорослішають, а дівчина Емілії говорить про те, що готова до стабільних родинних стосунків, сама вона продовжує жити у саморуйнівному режимі напівпідлітковості.

Надмірною яскравістю та експліцитністю вражає «Суховій» Даніеля Ноласку, який коротко можна охарактеризувати як квір-джалло. Сандро живе ніби на двох планах існування. З одного боку, реальний світ із реальними людьми, де Сандро задивляється на чоловіків. З іншого – недосяжна, доведена до абсурду, гомоеротична фантазія, ніби списана з картин Тома з Фінляндії.

Два плани існування також зображує картина «Психозія» Марі Ґрато Соренсен. І, як видно з назви, природа дуальності цієї стрічки – психічне здоров’я. Вікторію, дослідницю суїциду, запрошують до психіатричної лікарні, щоб спробувати попрацювати з Дженні – пацієнткою, яка з 5 років перебуває в подібних інституціях. Після декількох розмов видно, що дві жінки формують між собою зв’язок, який, очевидно, тяжіє до нездорових стосунків з трилерів.

Більш наближеною до реальності є стрічка «Моффі» Олівера Германуса. Моффі – це «гомік» на африкаансі. Картина розповідає історію молодого гомосексуала, якого забирають у південноафриканську армію в 1981 році. Військова муштра в країні, яка перебуває у стані громадянської війни через режим апартеїду, нагадує найжорстокіші епізоди з «Цільнометалевої оболонки». А геїв сприймають як внутрішніх ворогів, яких можна бити та цькувати.

Через жорстокість суспільства вимушені були виїхати Іван та Геральдо – головні герої стрічки «Ношу тебе з собою» Гайді Юінґ, зробленого на стику ігрового та документального кіно. Історія Івана та Геральдо – реальна, Гайді зустріла їх та знімала їхню історію у стилі «прямого кіно». Проте режисерка вирішила, що цей сюжет вартує глибшої ігрової розробки. Іван та Геральдо мексиканці, які вимушені емігрувати до США задля своєї безпеки.