«Останні пантери» – похмурий європейський нуар
«Останні пантери» – це історія про те, як класичний сюжет про пограбування ювелірного магазину приходить у XXI століття з усіма його складнощами – травмами минулого, новими багатіями, хаосом фінансових потоків. Стильна, майже монохромна режисура Юхана Ренка додає серіалові нуарної чутливості. Розбираємося у тому, який вигляд мають «Останні пантери» та про що вони намагаються нам сказати.
Троє чоловіків у костюмах робітників, не проговорюючи жодного слова, вриваються до ювелірного магазина у центрі Марселя, організовано атакують менеджера, отримають код від сейфа, забирають діаманти та дорогий годинник і залишають місце злочину, намагаючись відбитися від поліції. Правоохоронцям вдається поцілити в плече одного зі злочинців, а другий, у відчайдушному жесті загнаного звіра, випадково вбиває шестирічну дівчинку. Діаманти тепер “брудні”, їх майже неможливо продати, а ця подія розкручує історію у три різни напрямки.
Так починаються «Останні пантери» – велика європейська копродукція, яка змушує своїх персонажів постійно рухатися темними провулками та брудними вулицями Марселя, Лондона, Белграда. Тим більше, що будь-яка зупинка веде як не до смерті, так до дуже неприємних наслідків. Одна із сюжетних ліній – розслідування французькими поліцейськими, на чолі з комісаром Халілем, пограбування ювелірного магазину – вся складається з неприємних наслідків від постійних зупинок. Але про все послідовно.
Те, що «Пантери» починаються з самого пограбування – нетипова історія. Зазвичай це кульмінаційний момент тижнів збору команди та ретельного планування (як у стрічках про друзів Оушена) або ж центровий момент стрічки (як у класичній роботі Жюля Дассена «Ріфіфі»). Проте глядач «Пантер» відразу ж занурюється у події, не маючи часу на знайомство з персонажами, місцем дії або контекстом. І це дозволяє зосередитися не на пригодницькому аспекті кримінального фільму, а на великих темах, які виринають з-під видимого європейського добробуту.
Саме тому одне пограбування ділиться на три сюжетні гілки. Перша з них – поліцейське розслідування у Марселі – від звичайної процедурної драми йде в бік вічної історії Дон Кіхота. Друга – кримінальний сербський бойовик, що розповідає трансформацію колишніх злочинців у респектабельних бізнесменів зі старими звичками. Третя – приватне розслідування страхової компанії (а куди все ж таки ділися діаманти) дозволяє пов’язати всіх персонажів у єдиній історії наслідків Балканської війни. І всі ці сюжети поєднуються у холодній, нервовій режисурі Юхана Ренка.
Ренк знімав «Пантер» лише у похмурі дні. Сонце з’являється в кадрі тільки на самому кінці серіалу, в останніх кадрах останнього епізоду. До цього ж, 6 серій по 45 хвилин, глядач проводить у синяві європейської похмурості. Інгмар Бергман, коли робив стрічку «Причастя», теж вдався до подібного трюку, щоб виразити всю безрадісність ідеї фільму (там ж бо священник втрачав віру у Господа). У Ренка відсутність сонця це, по-перше, ще одна можливість включити в кадр свою улюблену приглушену холодну кольорову гаму, по-друге, підкреслити тотальний песимізм та цинізм, яким живуть персонажі «Пантер».
Фактично, Ренк режисує сучасний нуар. Звідси і десатуроване зображення, яке у сценах флешбеків переходить у повний монохром. Звідси і сцени з дзеркалами або склом, які дають ніби викривлене зображення реальності. Постійний мотив подвійного дна у будь-чому присутній як у постановці кадру, так і у діях персонажів. Декілька серій буквально починаються з панорамування камерою вниз. Ренк нас ніби занурює у цей задушливий, синій світ, де єдине можливе світло – штучне
Ну і звісно ж, від нуару «Пантери» запозичили песимістичний сентимент. Так, тут немає фатальної жінки, приватного детектива чи інших типажів “чорного” фільму. Проте, загальний настрій, зануреність у простір, що лежить на межі між хорошим і поганим, між законом і криміналом, доволі чітко дає зрозуміти, що щасливого кінця чекати не варто, а кров – єдине, що вибивається із приглушеної гамми своєю яскравістю – супроводжуватиме глядача протягом всієї подорожі довжиною у 4 години.
У «Пантерах» відчувається нервовість, надрив. Крові багато, її більшає з кожним епізодом. Ренк активно використовує зйомку з рук і джамп-кати у стилі ранніх стрічок Жана-Люка Годара для того, щоб показати цю нервовість, розгубленість і відсутність стійкості персонажів.
«Пантери» будують свою ідентичність на негативному просторі, на недомовках, на вмілому відтягуванні розв’язки чи чергової сюжетної події. Юхан Ренк тут показує себе майстром саспенсу та режисером, що не боїться довіряти глядачеві. А ми отримали чудовий, живий серіал, де персонажі – багатошарові, складні люди, а не функціональні механізми.
Якщо ви вже подивилися серіал, то, скоріш за все, у вас виникли питання до Юхана Ренка. Ви зможете їх поставити режисеру на нашому майстер-класі 19 вересня (вже цієї суботи) у PMHUВ. Квитки можна придбати тут.
Більше про подію можна дізнатись на нашій сторінці у ФБ.