Жахи, химери, треш, ніч. Програма Midnight Special
Опівночі кінотеатр перетворюється на містичне місце. Звичні фільми засинають, прокидаються горори, фільми категорії «Б», забуті бойовики про кунг-фу та стрічки, що порушують питання, про які денному кіно говорити зась. Словом, опівнічне кіно – дивне, страшне, сексуальне, психоделічне і майже ніколи не схоже на те, що можна побачити у пристойних місцях у пристойний час.
Нічне кіно асоціюється з дешевими кінотеатрами Нью-Йорка та Лос-Анджелеса, які не контролювалися великими студіями. Тому їм було байдуже на будь-які правила, моральний кодекс, пристойний репертуар тощо. Власники кінотеатрів бачили, що неконвенційні фільми також приносять кошти, головно через ореол недозволенності. Мовляв, усі давно вдома в ліжку, а ми тут дивимося те, що ніде не покажуть. До того ж, на телебаченні нічний програмний слот вважався «безпечним»: діти ж бо сплять, а для рекламодавців там дуже малий контакт з аудиторією.
Тому фільми на кшталт «Потвор» Тода Браунінга або «Дівчат Челсі» Енді Воргола, які ніколи не показали б удень, ставали популярними у нічному напівлегальному просторі.
Пізніше, у 1960-1970-х, опівнічних сеансів для дивного кіно ставало дедалі більше, а аудиторія почала активніше взаємодіяти з фільмом. Тому на сеансі нічної класики, наприклад «Крота» Алехандро Ходоровського, глядачі могли кричати, ділитися враженнями, сміятися та дивуватися вголос. Така культура переглядів, врешті-решт, стала фундаментом для так званого «культового кіно» – майже релігійного поклоніння конкретному фільму.
З маргіналій кінопроцесу (опівночі ж показували стрічки аутсайдерів андерграунду) такі фільми перебиралися в мейнстрим. Спочатку опівнічне кіно з’явилося на домашніх носіях типу VHS, де пригорнуло де себе тих, хто не мав змогу ходити до нью-йоркських кінотеатрів, а пізніше досягло великих престижних фестивалів. З 2011 у Каннах існують опівнічні покази (зазвичай їх три чи чотири на фестиваль), де демонструвалися картини Гаспара Ное та Такасі Міїке – відомих своїми трансгресивними роботами режисерів.
З 2019 року «Молодість» теж запрошує глядачів до цієї атмосфери опівнічних сеансів у своїй позаконкурсній програмі «Midnight Special». Тут показують стрічки для сильних духом, відкритих серцем та диких розумом.
Для сильних духом у програмі буде декілька горорів та стрічок, що розповідають про найтемніші сторони людського буття. «У розшуку» Бена Рехіма саме з останніх. Дотримуючись традицій спагетті-вестернів, де немає цілковито добрих персонажів, стрічка малює темну картину філіпінського суспільства часів правління одіозного президента Родріго Дутерте. Власне кажучи, історія напряму пов’язана з ним та його програмою боротьби з наркоторгівлею в країні. Дутерте прямо закликав до «очищення» вулиць від наркотиків шляхом «позасудових вбивств». І якщо ти перебуваєш у списку небажаних елементів, як-от чоловік Марії, то, вважай, що твоя доля вирішена або перетвориться на темний трилер без сподівання на спасіння.
Горори - дуже камерний жанр, у якому діють переважно три-чотири персонажі. «Моє серце не битиметься, якщо ти не накажеш» Джонатана Куартаса і «Друг» Оскара Мартіна і є саме такими камерними історіями. Куартас розповідає історію родини, у якій Томас, молодший із братів, хворіє на невідому хворобу, а Двайт та Джессі мають підтримувати його життя. Проте, за деякий час постає запитання: чи варто і далі давати Томасу життя, враховуючи те, яким чином це здійснюється?
Оскар Мартін у своїй стрічці теж говорить про близькість, але не про родинну, а про дружню. Давид через почуття провини за власну участь в аварії починає доглядати за своїм другом Хаві, який в ній постраждав. Те, що починається як історія справжньої дружби, дуже швидко переростає у нездорові стосунки, схожі на ті, що можна побачити у романі Стівена Кінга «Мізері».
Така спіральна побудова фільму, де у вихорі поступово згущується все найстрашніше та найжахливіше, що може принести інша людина, характерна ще для двох стрічок програми. «Інстинкт» Галини Рейн занурює в дуже наближену до реальності, але не менш страшну історію. Психологиня Ніколін, працюючи в пенітенціарному закладі, закохується в одного з засуджених ґвалтівників, Ідріса. Стосунки, у яких харизматичність межує із психопатією, а рівність перетворюється на насилля, не можуть закінчитися чимось добрим.
«Чужинець» Наталії Мети межу між звичним і горорним проводить по кордону реального і вигаданого. Головна героїня Інес після травматичної події починає плутати світ реальний і світ параноїдальний. Вона починає бачити мертвих людей у своїх снах та іноді в реальності. Боротьба за свою свідомість визначає головний конфлікт стрічки.
Для відкритих серцем опівночі показують дивне, химерне кіно на кшталт «Смаженого Баррі» Раяна Крюґера. Історія про інопланетянина, який захоплює людське тіло, щоб пізнати задоволення земного життя, не може не бути дивною. А якщо додати справді нелюдську пластичність головного персонажа, власне Баррі, і те, що дія відбувається протягом однієї ночі, то можна отримати стрічку, яка за ефектом дорівнює двом енергетичним напоям поспіль.
А «Котячий корм» Ронні Сена загалом можна змалювати як наркотичний тріп. Бо всіх персонажів цієї чорно-білої стрічки, дії якої розвиваються протягом однієї ночі, об’єднує їхня жага до вживання наркотиків. Розбиті пейзажі, нічні провулки та змінені стани свідомості супроводжують цю периферійну загалом для індійської кіноіндустрії картину.
Ну і нарешті для диких розумом презентується стрічка, яка, можливо, має одну з найкращих назв в історії – «Ісус вказує тобі дорогу до шосе» режисера Міґеля Янсо. У ХХІ столітті опівнічні стрічки, та й загалом фільми категорії «Б» почали свідомо вживати тропи, характерні для такого кінематографу. «Ісус...» - саме такий фільм. У ньому є віртуальна реальність із касетами, холодна війна, вірус «Радянський Союз», злодій у картонній масці Сталіна і, власне, Ісус, котрий показує шлях на шосе.