Міжнародна повнометражна програма
Пошуки ідентичності, формальні експерименти, родина і літо – це все про міжнародний повнометражний конкурс 49-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість».
До конкурсних фільмів активно залучають документальні зйомки або домашні архіви. Скажімо, у фільмі «Цілковито нормальна родина» режисерка Малу Рейманн розповідає історію батька у процесі транс-переходу його молодшої дочки, 11-річної Емми, і використовує для цього кадри з власного домашнього архіву. Чому? Малу Рейманн пережила схожу історію, і тому старі касетні записи відпочинку на морі стають органічною частиною ігрової історії.
До химерного поєднання вигадки та реальності у зображенні своєї родини вдається і Дані Розенберг у стрічці «Смерть кіно та мого батька». Із самої назви видно, що це також певною мірою автобіографічна історія, у якій переплітаються і реальні історичні події, і домашні архіви, і зйомки всередині стрічки на смартфон. За словами самого режисера, це «ігровий фільм, який врізається у стіну реальності».
Інший формальний експеримент пропонує Мантас Кведаравічус у своїй роботі «Парфенон». Симулюючи роботу людської пам’яті, Мантас структурує фільм як уламки свідомості. Діалоги збігаються з асоціативним монтажем, а декілька історій сплітаються в одному кадрі, запрошуючи глядача до розв’язання цієї загадки. Бо ж сам оповідач не впевнений, де правда, а де вигадка.
Жанрові межі трохи розширює і «Копач» Йорґіса Ґріґоракіса. Те, що сам режисер описує як сучасний вестерн із дуже звичним архетипом самотньої людини з конем і дробовиком, натомість видається чи не античною трагедією конфлікту поколінь та вбивчої індустріалізації. Місце дії – депресивне мономісто на півночі Греції, де єдину роботу можна знайти тільки у будівельній компанії, яку називають Монстром. У цих умовах до головного героя після 20-річної відсутності повертається син, який вимагає частку родинної землі.
Про конфлікт поколінь розповідає також і картина «Смак фо» Маріко Бобрик. У невеликому польському місті живуть Міа та Лонг – дочка та батько. Вони – в’єтнамці, члени однієї з найбільших національних меншин у Польщі. І в той час, як донька вже повністю інтегрувалася у нову культуру, батько грає роль такого собі хранителя традицій. Суп фо, винесений у назву, тут є ніби символом домашньої культури, як тістечко Мадлен у Марселя Пруста.
У значно тьмяніших барвах історію про родинні зв’язки розповідає «Біг дітей» Барбари Отт. Цей меланхолійний трилер про батька, який відчайдушно намагається поліпшити життя своїх трьох дітей, виконаний у сіро-блакитній холодній гамі. У місці, де живе Енді Йованович – головний герой – зарано фарбувати світ у теплі кольори. Поки що треба вирішити нагальне питання: як сплатити борг п’ять тисяч євро?
У фільмі «Мій ранковий сміх» Марко Джорджевич обирає іншу, іронічнішу інтонацію для зображення сімейних проблем. Дейян у свої 30 років досі живе з батьками та зазнає гіперопіки від своєї матері. Він навіть не може вирішити власні проблеми без неї. Це заважає як у звичайному житті, так і в спробі налагодити романтичні стосунки з колегою Качею. «Мій ранковий сміх» – це портрет посткомуністичного покоління на периферії колишньої імперії (картина знята не у Белграді, а у Крагуєваці), у якому є місце сміху, сльозам і душі.
Блимає тінь сімейних суперечок і в «Охос–Неґрос» Марта Лайяна та Івет Кастело. Власне, саме завдяки їм головна героїня, 13-річна Паула, потрапляє у винесене в назву містечко посеред іспанських полів. Протягом одного літа, за традиціями дитячих таборів, Паула знайде справжніх друзів на три місяці та пізнає насолоду розмов щоночі просто неба. Це один із тих фільмів, де мовчання є настільки ж важливим, як і діалог.
Про дружбу, яку нічого не може розбити, окрім дорослішання, нагадує і «Твій хід» Міріам Верро. Історія, вкорінена в тисячолітню, але крихку культуру народу інну, розповідає про двох дівчат, які на порозі свого 17-річчя опиняються на роздоріжжі: виїхати за межі резервації та вступити до університету у Квебеку чи залишитися вдома, у рідній культурі?
Автохтонне населення представлене на 49-ій «Молодості» ще і фільмом «Пісня без назви» Меліни Леон. Тільки цього разу йдеться про Перу та південноамериканських аборигенів. «Пісня без назви» занурює глядача у 1980-ті – часи політичної нестабільності – та контрастує з навмисно спокійною, де в чому навіть елегійною режисурою дуже конкретної історії.
Стрічка «Особливі прикмети» Фернанди Валадес трохи скидається на фільм-двійник до «Пісні без назви». Теж мінімалістична, поетична режисура, теж зображення автохтонного населення (мексиканського), теж контраст широкої суспільної проблеми та конкретної історії поза статистичними звітами. Проте «Особливі прикмети» сильно схиляється до жанрових обмежень роуд-муві, щоб показати, наскільки досвід міграції позбавляє людину конкретного місця у просторі.
Традиційнішу, але не менш яскраву форму обирає Філіппо Менеґетті у своїй картині «Двоє» для історії про кохання та перешкоди. Ніна і Мадлен десятки років закохані одна в одну та розділяють маленькі моменти ніжності разом. Утім про їхні стосунки не знають ані родина, ані друзі. Для них Ніна й Мадлен сусідки, які просто дружать. Проте через трагедію, яка сталася з однією з героїнь, може розкритися правда про їхню закоханість.
Усі фільми повнометражної міжнародної програми претендують на Гран-Прі від спонсора фестивалю «Лото-Забави».