31.05.2018

 

 

Дослідник кіно, автор численних публікацій про український кінематограф та відомий кінокритик Ігор Грабович спеціально для кінофестивалю "Молодість" написав критичний аналіз Національної конкурсної програми.

Запрошуємо всіх переконатись у правдивсоті слів кінознавця та переглянути короткометражні фільми Національної конкурсної програми, яку будуть транслювати в кінотеатрі Київ з 31.05 по 3.06 о 14:30.

 

 

 

Національний конкурс «Молодості»

Цьогорічний національний конкурс «Молодості» загалом виглядає експериментальним і навіть
новаторським за багатьома ознаками. Перед нами своєрідний миттєвий знімок сучасного
українського молодого кіно, який демонструє нам дивовижне розмаїття тем, поліфонію мистецьких
стилів, несхожі підходи до самого кінематографа як виду мистецтва. У цій добірці важко знайти
якийсь єдиний центр, одну лінію, одну стильову ознаку і тим паче якусь одну ідеологію. Такий стан
справ цілком відповідає ситуації в українському суспільстві нині – багатому на неоднакові точки зору.
Тут цвітуть не тільки усі квіти, але й цілі квітники альтернатив.

Тематично найбільше стрічок програми розповідають про кохання, точніше, про його невдачі. Тема
ця цікава сама по собі, оскільки, як жодна інша, є універсальною і зрозумілою всім категоріям
глядачів.

В історії українського кіно любовні лінії зазвичай не дуже щасливі, і причини невдач найчастіше були
пов’язані з якимось глибинними і незалежними від волі окремої людини процесами, що
кардинально змінювали суспільство. Закохані часто належали до ворожих таборів, а отже, сценарій
Ромео та Джульєтти відтворювався десятиліттями.

Проте часи змінюються, і хоч градус протистояння не знижується, любовні стосунки все менше
пов’язуються із суспільними процесами. Сьогодні в історіях кохання молодих українських
кінематографістів важливими стають не зовнішні обставини, а індивідуальні відчуття, філософські та
духовні пошуки, мистецькі експерименти, які поки що не виходять за межі приватного життя.

Урок риболовлі/The Fly Fishing Lesson


У цьому сенсі показовою в конкурсі є картина «Уроки риболовлі» Кирила Жекова. Це фактично
оповідь про невдале побачення в сучасному Києві, на його все ще близьких до природи околицях.
Молодий чоловік запрошує свою знайому, яку знає лише з «Фейсбуку», у п’ятницю на романтичну
зустріч. Вони стрічаються, і все, що стається далі, є водночас комічним і не дуже веселим, оскільки
один із потенційних партнерів не дуже зацікавлений у любовних стосунках.

Історія ця показова ще й тому, що головним героєм картини є причетний до кіноіндустрії чоловік,
тому його сприйняття світу може переноситися загалом і на весь сучасний український кінематограф.

Ніч з Наталією/Night with Natalia


Картина Андрія Бондаренка «Ніч з Наталею» є монологом такого собі Остапа зі Стрия, який за
пляшкою коньяку розповідає своєму приятелеві про нічну зустріч із повією Наталею з Городка
Львівської області. Весь цей монолог Остапа, як і самі сходини, досить химерний, але надзвичайно
реалістичний, оскільки стосується не стільки амурних справ, скільки певного стилю життя та
мислення. Схоже, що і це життя, і це мислення прирікають любовні стосунки на невдачу із самого
початку.

Маніак/Maniac


«Маніяк» Антона Сьоміна любовні стосунки суцільно переводить у сферу чи не психопатології, де
наявні різноманітні ілюзії, фантазми та нав’язливі ідеї. У полоні цих явищ люди нездатні адекватно
мислити й адекватно діяти. Водночас такі стани творять своєрідну поезію суб’єктивної реальності, у
якій індивідуальній свідомості добре лише наодинці із собою.

Камалока/Kama-Loka


Радикальним прикладом такого підходу є картина «Камалока» Ярослава Короткова, яка кохання
пов’язує з езотеричним речами. Сам термін «камалока» походить із теософії і позначає доволі
складне поняття, пов’язане з бажаннями, астральним тілом, смертю й іншими речами, які виходять за
межі нашого повсякденного досвіду. Утім, саме ці ідеї керують головною героїнею, яка вирушає у
незвичайну мандрівку, і не один раз. І в обох випадках важко сказати щось достовірне і про кінцевий
пункт цієї мандрівки, і про те, що саме вирушає у мандри: її тіло чи її душа.

Анахата/Anahata

«Анахата» Ріти Кузьминої також має стосунок до езотерики і веде мову про самотню жінку, якій
незнайомець у метро повідомляє, що у неї заблокована анахата, себто четверта (серцева) чакра, яка
відповідає за емоційність, відкритість до людей. Він радить їй відпустити всі претензії й образи до
світу, обійняти когось, і тоді вона знайде свою любов.

Ще один приклад індивідуальної свідомості у сердечних справах ми бачимо в картині Даниїла
Міліковського «Ворони летіли», яка зовсім доречно розпочинається на психологічному факультеті
Київського університету ім. Тараса Шевченка. Саме там головний герой стикається з певними
викликами, пов’язаними із суперечністю людської натури, яка цілком складається з диких бажань
(про це на лекції говорить викладач) і боротьби з ними. У своїх фантазіях герой випробовує різні
варіанти власної поведінки.

Що якщо/What if


«Що якщо» Віри Яковенко у своєму сюжеті також має певну проективну фантазію, яка збувається у
майже сюрреалістичному ключі. У фільмі йдеться про пару коханців, які шукають у якомусь лісі місце
для усамітнення, проте знаходять зовсім не те, що шукали. Історія тут робить несподіваний кульбіт у
стилі фільмів Бунюеля, де звична логіка губиться у світі примхливих асоціацій.

Казка.Неопубл./Madtales.Unpublished


Певного апогею тема любовних невдач сягає у стрічці Руслана Арітовича «Казки. Неопубл.» –
експериментальній картині про те, як людина може заблукати де завгодно і з ким завгодно. Тут
наводяться «17 недоліків у стосунках між Чоловіком і Жінкою», які можуть пояснити, чому в
сучасному українському кіно з коханням все не дуже добре. І це не лише словесне, але й
кінематографічне пояснення, яке подається нам через особливий візуальний і звуковий ряд, через
конвульсивний монтаж, через світ афективних персонажів, чию мінливу природу годі передбачити.
Водночас перед нами також спроба розібрати на складові жанр мелодрами чи навіть нуару, зробити
очевидними деякі механізми їхнього функціонування.

Власне, саме деконструкції кіно та супутній йому ідеологічній реальності присвячена ще одна група
фільмів конкурсної програми.

dendo dreams


Зокрема картина «dendro dreams» режисерів Тети Цибульник та Еліаса Парвулеско. Ця робота є
своєрідним відгуком на конкурс «Національне дерево України», проведений у 2011 році. Автори
фільму не ілюструють конкурс – вони підривають його зсередини, як певну панівну ідеологічну
конструкцію, яка має на меті вписати дендрологічні пам’ятки у зрозумілі для людини координати.
Однак дерево є чимось більшим за ідеологічні маркування. Ідеологічному погляду вони
протиставляють безпосереднє бачення дерева, кажуть навіть про права дерев, серед яких є право на
існування, на свободу, право не мати відповідальності перед людиною.

Інтербачення-Львів/Lviv-Intervision


Ще один спосіб уникнути однозначного трактування, але цього разу історичного матеріалу, ми
знайдемо в картині «Інтербачення-Львів» Станіслава Мензелевського, Анни Онуфрієнко й
Олександра Телюка про перші кроки львівської телеіндустрії, яка включає у себе і телевізійне
мовлення, і випуск телевізорів, і їхнє сервісне обслуговування. Тут подається радянська хроніка про
все це, проте її послідовність, логіка, певна тотальність інтонації послідовно руйнуються і монтажем, і
звукорядом, і пізнішими рефлексіями, які творяться неканонічним, навіть підривним чином.
Стрічка «Мілена» Олександра Фразе-Фразенко є спробою не лише глянути на суб’єктивний світ своїх
персонажів, але і вивернути свою роботу навиворіт, показати її механіку. Тут акторки коментують
сюжет і своїх героїнь, також ми чуємо команди режисера, бачимо такі монтажні акценти, які здатні
цілковито змінити наше ставлення до змісту картини. Фільм відкритий до широких трактувань, глядач
вільний бачити тут усе, що йому заманеться.

Щасливі роки/The Wonderful Years


Інший вияв творчої свободи ми бачимо у картині «Щасливі роки» Світлани Шимко, в якій
парадоксально поєднано радянську кінохроніку на побутові та родинні теми та сповідь жінки, яка
виростала в цих самих радянських умовах, але не хотіла приймати панівних правил гри. Відео та
закадрова оповідь тут радикально не збігаються, перебувають навіть у контрапункті. Те, що на екрані
подається як взірець щасливої радянської родини, у дійсності обертається драмою численних
незбігів.

Зі свободою, але цього разу екзистенційною, пов’язана й інша частина фільмів національного
конкурсу. Ця свобода виявляться у повній незалежності від будь-яких зовнішніх чинників: різного
роду зобов’язань і приписів морального характеру.

Гойдалки/Swings


Яскравим прикладом тут є картина «Гойдалки» Валерії Сочивець, де нещастя однієї з родин
призводить до кількох моральних дилем. Вирішити ці дилеми персонажі можуть тільки з власної волі,
ніхто сторонній тут не передбачений: ніяких моральних авторитетів, тиску суспільства, церкви чи
якихось інституцій, – навіть сім’я тут розпадається на окремі автономні одиниці. Людина самостійно
ухвалює рішення щодо питань життя та смерті.

Штангіст/Weightlifter


Подібна свобода може мати різні наслідки, та вона, ймовірно, потрібна індивідуальності для
самоствердження, як у картині «Штангіст» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Це історія молодого
спортсмена, який за будь-яку ціну хоче перемогти на змаганнях, і його суперниками є не тільки інші
спортсмени чи вага штанги, але навіть інші живі істоти.

Слово/The word


Ще одна група фільмів національного конкурсу творить альтернативу світу суб’єктивних уявлень і
морального релятивізму. Ці стрічки пропонують цілісні кінематографічні образи, які апелюють до
найширшого кола глядачів. У картині «Слово» Ігоря Висневського йдеться про сталінські репресії
щодо українських письменників у Харкові в 30-х роках минулого століття. В основі сюжету – арешт
поета Михайла Ялового та стосунки між кількома українськими літераторами, зокрема між Миколою
Хвильовим і Володимиром Сосюрою. Зроблена у традиційному стилі, ця картина подає історичні
перипетії в декораціях мелодрами, чимдужче наближаючи її до потенційного глядача.
Стрічка «Новий рік у сімейному колі» Максима Наконечного оповідає про родину переселенців зі
сходу України, які стрічають Новий 2015 рік у не дуже комфортних для себе соціальних і
цивілізаційних умовах, проте все ж знаходять спосіб прийняти нові обставини.

Державна установа/State Institution


Інший підхід до сучасності ми бачимо в роботах, які настільки міцно вписані до реальності, що
можуть сприйматися як майже документальні репортажі. Мова насамперед про стрічку «Державна
установа» Яреми Малащука та Романа Хімея. Це мандрівка кількох людей неназваною державною
організацією, де відбувається святкування третьої річниці одного з підрозділів 72-ї окремої
механізованої бригади. У картині звичайна адміністративна установа несподівано отримує додаткове
символічне навантаження.

Поза зоною/Unavailable


Драматичним репортажем можна назвати і стрічку Нікона Романченка «Поза зоною». У фільмі
тернопільська працівниця кондитерської фабрики тривожиться через відсутність звісток від свого
сина, який перебуває на війні. Вона вирушає на його пошуки в далеку мандрівку, і ми бачимо сучасну
Україну очима цієї жінки. Має велике значення тут і другий, і навіть третій плани – начебто
неорганізовані епізоди негероїчного повсякдення, які вхоплюєш краєм ока. Вони ніби незначущі, але
вбирають в себе наше нинішнє життя.

Момент/The moment


Картина «Мить» Юлії Тамтури в максимально сконденсованій формі передає відчуття солдата, який
повернувся до рідного дому, проте його дім став уже іншим.

Київська історія/Kyiv Story


«Київська історія» Михайла Маслобойщикова передає напруження сьогодення фактично кількома
кадрами, і це напруження стосується передусім війни, однак не тільки її. Йдеться про людину та її
мрію, про вибір, а також про можливість знайти взаєморозуміння в сучасному Києві – розділеному за
багатьма ознаками.

Сильні духом/Strong in Spirit


Стрічка «Сильні духом» В’ячеслава Бігуна до краю загострює виклики нашого часу. Вона говорить про
новий світ і нові правила життя в ньому. Те, що вчора було звичним, сьогодні перетворилося на
джерело смертельної небезпеки. Картина побудована на монолозі одного з бранців Кремля – Юрія
Яценка, який у травні 2014 року під час мандрівки до Росії потрапив до рук місцевих спецслужб і
пройшов через тортури та незаконне ув’язнення, проте зумів повернутися додому живим. Ця картина
зроблена дуже економно, дуже щільно – і з мистецького боку, і з боку емоційного. Позбавлена
пафосу, полемічних чи публіцистичних надмірностей, вона дуже переконливо передає весь жах
російської тюрми, але також і силу духу українського в’язня, його незламність і любов до свободи.

Цвяхи/The Nails


Картина «Цвяхи» Ахмеді-Ернеса Сарихаліла поєднує у собі два пласти: реалістичний і поетичний. Це
кіно про втрату та відбудову Дому, який завше таким і буває – гранично конкретним, приземленим і
водночас містичним, метафізичним.