30.10.2016

У синій залі кінотеатру «Київ» відбулася презентація першої частини документальної трилогії Дмітрія Альтшулєр-Курчатова та Сєрґєя Нурмамєда «Русские Евреи» за участі головного оповідача та продюсера фільму Леоніда Парфьонова, – легенди російського телебачення, відомого передусім своїм проектом «Намедни».

Вступне слово виголосив генеральний директор КМКФ «Молодість» Андрій Халпахчі, який представив публіці почесного гостя. Модератором брифінгу виступив кінокритик Андрій Алфьоров, який наголосив, що «позаконкурсна програма фестивалю – це завжди «десерти», найцікавіше і найочікуваніше. Те, що створило певне інформаційне поле, потрапляє саме до цієї програми, але рідкісна справа, коли автор приїжджає, щоб представити свій фільм, але коли автор  з’являється, то він нас озброює такою інформаційною оптикою, яка дозволяє краще зрозуміти, про що цей фільм». Алфьоров анонсує Q&A/«Запитання-відповідь», що «продовжить післясмак від кіноперегляду».

Першу частину трилогії «Русские Евреи» Парфьонов характеризує як більш науково-популярну, ту, що закладає основу, – у ній йдеться про дореволюційний час по 1917 рік включно. «Тут особливо багато Києва і особливо багато Одеси», –  акцентує мовець. Друга серія зображатиме події з 1918 до 1948 років, коли євреї разом з росіянами були головними «будівничими соціалізму».

«Без розуміння того, як жили євреї у Російській імперії до Революції неможливо уявити, чому був таким неймовірно яскравим зліт радянського єврейства у 20-30-ті роки», – говорить Леонід Парфьонов. Третя частина включає події із 1948 року, час радянського антисемітизму, який ніколи офіційно себе не визнавав. Оповідач коментує: «Людина, яка жила у часи СРСР, пам’ятає, що таке п’ятий пункт анкети, коли національність вказувалась виключно для «виловлювання» однієї нації».

«Це не новорічний продукт, гадаю, у лютому-березні вийде друга частина, а вихід третьої частини стане дуже символічним у вересні, до вашого фестивалю толерантності. Третя серія якраз про п’ятий параграф (ред. - національність) і параболу, коли третє радянсько-єврейське покоління йде у масово дисидентство».

«Предметом фільму є багатство російської цивілізації, розпізнання свій/чужий» – говорить Леонід Парфьонов, - нікому не цікаво твоє походження, якщо твоя кар'єра російська, твоя культура та діяльність російські. Уявіть, якби Шевченко був мулат, а з нашим Олександром Сергійовичем все просто. Це не заважає начебто, але уявити це складно, тому будуть російські німці, грузини...»

На запитання журналіста стосовно того, як творча група займалася пошуком досить раритетних візуальних матеріалів, Леонід констатував: «Якщо для екранного твору не зібрати графічні матеріали – на що ми тоді здатні?» А також додав, що «це принципово новий фільм у порівнянні з попередніми із графічної точки зору». Жартома мовець підкреслив, що «розбещена» американським екшеном публіка потребує постійного руху зображення на екрані, саме так тримається увага сучасного глядача».  

Дійсно, фото зі старих архівів ніби оживають, –  і от із глибини минулих років з нами розмовляє Максим Горький, навіть Ленін та Сталін... Окрім цих постатей героями фільму стали різнополярні особистості, серед яких: художник, відомий перш за все своїм полотном «Вечірній дзвін» Ісаак Левітан, поет Йосип Бродський, танцівниця та «перша єврейська муза російського авангарду» Іда Рубінштейн, естрадний артист Леонід Утьосов, письменник та журналіст Ісаак Бабель, скрипаль та учень Петра Столярського Давид Ойстрах, політичний діяч Юлій Цедербаум-Мартов, сіоністський ідеолог Володимир Жаботинський та інші.

Крім цього, у першій частині фільму Парфьонов гуляє Лук’янівським парком, маневрує на дахах одеських будинків, повз які колись проходив Міша Япончик, справжнє ім’я якого Мойше-Яків Вінницький. Згадується тут і специфічний словник 1908-го року «Блатная музыка. Жаргон тюрьмы» за редакції та передмови Бодуена де Куртене, – перша збірка російської кримінальної лексики, що, поміж іншим, пояснює, хто такі «блатні» та «фраєри».

Значна частина фільму присвячена гучній «справі Бейліса» проти Менахема Менделя Бейліса, якого звинуватили у вбивстві Андрія Ющинського начебто «з ритуальною метою». Юдофобам «радо» вірили, а вони користувались цим, вдаючись до численних містифікацій, як-то завдання шкоди дитині на міській площі, хоча другого свідка не було, як і самої дитини...

Окремо у фільмі згадується тема вибору творчими особистостями псевдонімів: «Чому в Бродах більше немає Бродських? – Тому що їм захотілося зробити російську кар’єру». Поет та публіцист Корнейчуков, відомий нам як Корнєй Чуковський, просто «поділив навпіл» своє прізвище. А Утьосов з’явився тому, що Горьський та Скалов уже були. Парфьонов зізнався, що йому зі знімальною групою довелося добре пошукати незабудовані скелі для зображення ландшафту.  

«Зйомка у Києві була рівно 2 роки тому. Я жодних відкриттів для себе не робив, я все це знав, лише відкривав нові подробиці, дізнався як називався ресторан Міши Япончика. У мене було багато розмов зі знайомими грузинами, євреями та німцями, – що у них залишилося єврейського, грузинського, німецького, та як вони дійшли до такого життя. Вони швидше знаходять гроші і говорять «Давай знімати!»

Мовець згадує розмову зі знайомим євреєм, що давно «американізувався». Парфьонов спитав у товариша, що у того єврейського, якщо останній працює у суботу, їсть шинку у неділю, і він, недовго розмірковуючи, сказав: «Давай вийдемо, я тобі покажу, що у мене єврейського...» Промова справді рясніла жартами та ущипливими висловами на кшталт: «Дурнів не сіють, не народжують». 

«Я не можу сказати, що я переслідую одну-єдину мету, б’ю в одну якусь точку, і хочу чогось цим досягти. Розмова завжди про одне: який багатий, непередбачуваний і цікавий світ, яка багата цивілізація. І як цікаво це зрозуміти і не забути, не втратити неможливо, все йде... Ідішленда не буде ніколи, але знати, відчувати, що щось із цього живе, і це проросло й вплинуло на нащадків, що слід бережливо ставитися один до одного і не лізти до чужого монастиря зі своїм уставом... Але я не закликаю своїм фільмом: «Сучасники! Пам’ятайте, так уже було! – це не мета документального кіно».

Спікер також був досить вимогливим до журналістів і не приховував свого подекуди здивування та іронії, але хто знає Парфьонова, розуміє, що журналіст завжди щиро реагує на коментарі та чесно відповідає на запитання.

«Ми любимо письменника за його мову, за те, як він пише», – говорить Леонід, а ми у свою чергу цінуємо Парфьонова за його власний, несхожий на жодний інший стиль подачі документального кіно.